Месопотамія: Не "оллінклюзивна" Туреччина

Незвичні страви, курдський колорит, біблійні міста, безжальна спека, стародавні фортеці, фісташкова кава – і це лише невеликий перелік тих речей, якими можна описати південно-східну Анатолію. Тут ви не зупинитеся у фешенебельних готелях all inclusive, не побачите жінок у міні-спідницях, але знайдете значно більше, ніж очікували! 

Газіантеп – кулінарна столиця Туреччини

Ще рік тому ми взагалі не знали, що таке Газіантеп і де він знаходиться. І якби не пандемія, я б і не спланувала подорож Туреччиною. До Газіантепа зручно добиратися літаком зі Стамбула. Літають турецькі лоукостери Pegasus і AnadoluJet. Стандартна ціна квитка зазвичай – $20-40, до того ж, багаж у «Пегасуса» вже входить у цей тариф. З аеропорту Газіантепа до самого міста ходять шатл-баси.

Аеропорт "Газіантеп"

Перші враження від міста – «Вау!». У Газіантепі все про автентику. І це зовсім інша Туреччина, ніж, скажімо, Стамбул. На мою думку, Стамбул порівняно зі східнотурецькими містами – дуже «європейське» сучасне місто, проте має значно менший колорит.

Газіантеп називають кулінарною столицею Туреччини. І дійсно, здається, що це справжнє царство кебабів і солодощів. А ще Газіантеп славиться своїми фісташками. З них роблять не лише баклаву, а й «каву» мененгич, яка має горіховий смак.

Так подають каву мененгич

Ось так в мене завжди: сяду писати про місто, а пишеться спершу про їжу. Адже те, що саме і як люди їдять, може дуже багато розповісти про них. Тому зараз буде кілька речень практичної інформації, де поїсти і там точно буде смачно.

Традиційна турецька кав'ярня

Кілька разів ми відвідували заклад İmam Çağdaş Kebap ve Baklava Salonu на центральній вулиці. І, здається, це найпопулярніший ресторан серед місцевих та гостей міста. Нам теж було дуже смачно, тому однозначно рекомендую. Там дуже смачний алі назік кебаб та лахматджун. І, звісно ж, пахлава!

Салат, зелень, вода і хліб завжди включені за замовчуванням

А от знаменитий суп «бейран» з бараниною нам засмакував у локальному закладі Metanet Lokantası. За пару кроків від нього – кав’ярня Tahmis Kahvesi, яка вже стала газіантепським брендом. Мененгич там подають у дуже гарних філіжанках.

Та після їжі гарно прогулятися містом. У самісінькому центрі на пагорбі височіє цитадель, збудована ще у візантійський період. Біля її підніжжя вечорами збираються місцеві жителі, поряд – кав’ярні та ресторани.

Також у Газіантепі багато ринків, де можна купити все: від спецій до одягу. Багато виробів є ручної роботи. Наприклад, мідний посуд, який в рази дешевший, ніж на базарах Стамбула.

Базар Kapalı Çarşı нагадав мені марокканський Фес. Звідусіль тут чується дзенькіт, виблискують мідні тарілки, джезви й чайники. Колоритні майстри одразу ж виставляють свої вироби на продаж.

Цей майстер виробляє чайники та джезви

Одним із символів торгового життя Газіантепа є шкіряні черевики «ємені». Вони подібні на марокканські «бабуші».

Найпершими шевцями взуття були майстри з Ємену, звідси і назва

Також тут дуже багато дітей, які працюють на рівні з дорослими людьми. Хлопчики щось майструють, продають, вчаться ремеслу. У ресторанах також часто можна побачити школярів, які допомагають офіціантам. На Сході рано стають дорослими.

А ще випадково ми забрели у локальну «медіну»: нетуристичний район у центрі з лабіринтами вулиць, купою дітей, котів та інших тварин. Тут, вочевидь, живуть небагаті люди, однак привітні. Місцеві жителі цілими сім’ями виходили надвечір надвір, дехто виносив стіл і так вечеряв посеред дороги.

Вулиці середмістя

А коло одного помешкання ми зустріли козу у підгузнику! Мабуть, вона живе з господарями у хаті, адже іншого пояснення цій дивині в мене немає. І її господиня не змогла пояснити, бо не знає іноземних мов.

Найголовнішим туристичним символом Газіантепа є Музей античних мозаїк з давнього міста Зеугми. Їх виявили, коли на Євфраті будували ГЕС і довелося деякі території затоплювати. Тоді археологи зберегли мозаїки і перенесли до музею. Інакше вся ця краса навіки пішла би під воду.

І от ви проходите поверхами Музею мозаїк. Дивуєтеся, які ж вони прекрасні, майстерно викладені тисячоліття тому. Хоча я думала, що після Помпеїв мене буде важко таким вразити, а дарма! Ви опиняєтеся вже не в сучасній Туреччині, а в античному світі. Коридор звужується і ви ступаєте і цілковиту темряву. Заходите до чорної кімнати. Ваш слух уловлює дивну і красиву музику. Ви помічаєте щось на стіні навпроти. Підходите ближче і зачудовано дивитеся на найголовніший експонат – Gypsy girl. А вона на вас.

Це і є славнозвісна «Циганка». Така ж таємнича й овіяна історіями, як і Джоконда. Здається, її погляд стежить за вами. Ніхто достеменно не знає, ким була ця дівчина, якої національності і взагалі чи була вона колись. Та сьогодні вона вже легендарна. Її зображують скрізь: на туристичних буклетах, листівках, магнітах з Газіантепа.

У 60-х роках «чорні археологи» знайшли мозаїку і контрабандою вивезли до США. І лише кілька років тому «Циганку» вдалося повернути на батьківщину. Її навіть перевозили через океан спеціальним рейсом. А тепер вона прикрашає стіни музею і нагадує про античне минуле.

Дорогою до Музею мозаїк Зеугми

Три дні в Газіантепі минули смачно і швидко. Час їхати далі на Схід. Автовокзал у Газіантепі знаходиться на околиці. До нього з центральної вулиці їздять долмуші – місцеві маршрутки, або ж таксі. Головне – спитати у водія, чи їде він на otogar. На самому вокзалі звичної нам каси ми не знайшли. Натомість там купа офісів різних автобусних перевізників, які кричать і закликають кожного пасажира до себе, аби ти купив квиток на автобус саме їхньої компанії. До речі, автобуси хороші, з кондиціонерами та Wi-Fi та адекватними цінами на проїзд. 

Шанлиурфа – місто Авраама?

Надворі вересень і +33. Місцеві кажуть, що це вже «спека спала». За вікном проминають оливкові й фісташкові сади. І ось нарешті переїжджаємо Євфрат: ми у Месопотамії! Так у тій самій з підручників історії та сторінок Біблії. Адже Північне Межиріччя розташоване на території сучасної Туреччини.

р. Євфрат

Шанлиурфа після Газіантепа здалася мені дуже шумною, а люди – темнішими і галасливішими. Тут живе вже більше курдів. А ще – арабів. На автовокзалі, який також розташований на околиці, ми випадково познайомилися з українською дівчиною, яка вже багато років мешкає у цьому місті. Вона нам допомогла добратися до центру. Адже в Шанлиурфі, як і в багатьох великих містах, оплата проїзду за картками. Ми про то ще не знали, тож у картки не мали.

Шанлиурфа всюди описана як консервативне, релігійне місто. І вона до останнього мене мало приваблювала, оскільки нашою ціллю був Мардін. Однак насправді Шанлиурфа виявилася цікавою й колоритною.

Турки вірять, що саме тут народився пророк Ібрагім (біблійний Авраам). Навіть є «його» печера, до якої влаштовують паломництва. Чесно кажучи, я взагалі думаю, що ніхто точно не знає, де він народився. Одні кажуть, що це було шумерське місто Ур (на півдні сучасного Іраку). Інші – що цей Ур і є Шанлиурфа (колишня Урфа). Але турецькі паломники і турфірми активно підтримують образ Шанлиурфи як міста семи пророків (там ще начебто жив біблійний Йов та інші ісламські і єзидські святі).

Серцем міста, його основною туристичною принадою є Balikli Göl – штучне озеро з гігантськими коропами. Воно вважається священним місцем, адже, за легендою, пов'язано з пророком Ібрагімом, себто з біблійним Авраамом. 

Озеро з коропами

Нібито за наказом царя Німрода Авраама тут кинули у вогонь, однак полум'я перетворилося на воду, а хмиз на риб. Тому сьогодні до Баликли гьоль приходять натовпи туристів і місцевих.

Як і в кожному східному місті, посеред Урфи розмістився базар з мільйонами ароматів. А посеред базару зберігся Gumruk Han, де облаштували колоритну і модну кав’ярню – єдину в Туреччині, де нас хотіли розвести на гроші. Однак антураж там цікавий.

Над Шанлиурфою також, як і в Газіантепі, височіє фортеця. Сам замок зачинений для відвідувачів. Але на пагорби все одно варто піднятися, аби помилуватися краєвидом.

У Шанлиурфі ми познайомилися з місцевою курдянкою Есмою. І хоча вона не знає жодного слова англійською, нам вдалося порозумітися через гугл-транслейт. І мовний бар’єр зовсім не став на заваді, аби обговорити турецькі серіали, книжки та подорожі.

Харан – «турецьке Альберобело»

«Аврам же мав віку 75 літ, як виходив з Харана. І узяв Сару, свою жінку, та Лота, сина брата свого, і весь маєток і людей, що їх набули у Харані, і вийшли, щоб піти до краю Ханаанського» (Бут. 12:4-5).

Ще тут, згідно з Біблійними переказами, жив Лаван та Яків з Рахіллю. Та це було тисячі років тому. Сучасний Харан – невелике провінційне містечко за якийсь десяток кілометрів від кордону з Сирією і за півгодини їзди від Шанлиурфи на місцевій маршрутці. У вересні тут +40°, та влітку, кажуть, буває і +50°. На питання, як часто йде дощ, місцевий житель Мехмет відповів: «Ну, щороку».

У когось за двором прив'язаний верблюд

А кози вільно блукають вулицями

Харан населяють турки, курди, але більшість – араби. Вулицями ходять кози, верблюди, бігають діти, які чіпляються до туристів і випрошують одну ліру. Здається, таке жебрацтво – це просто національна ідея жителів цього міста.

Як думаєте, якої вони національності?

Туристів приваблює місцева архітектура. Адже в Харані збереглися традиційні глиняні будинки з трикутними дахами. Саме тому, як пише Вікіпедія, містом-побратимом турецького Харана є італійське Альберобело.

Цим будинкам від сили пару сотень років, хоча й раніше їх ліпили у такий же спосіб, тисячі років тому. Бо так легше переносити спеку. Більшість будинків закинута, а в деяких поробили приватні музеї й кав'ярні. 

За «чайові» тебе впускають всередину подивитися та пофотографувати. І увесь час намагаються щось продати. Одним з таких «музеїв» нас водила дівчинка-підліток, яка говорила ламаною англійською. Ось приблизний діалог:

– Як тебе звати?

– Феріде. Ось, подивіться, які в нас тут прикраси ручної роботи, ви можете купити…

– Добре, Феріде, подивимося. А ти ходиш до школи?

– Так. А ось тут можете купити шарф…

– Розкажи краще щось про цей будинок.

– Це традиційний будинок. А ось тут ви можете сфотографуватися в нашому національному костюмі, це недорого…

Відчуття від такої розмови не надто приємні. Адже ми не на базар прийшли все ж таки. Тому, давши кілька лір «чайових», ми спішимо покинути цей «музей» і просто прогулятися вулицями.

На околиці давнього міста ведуть розкопки. Тут збереглися руїни давнього арабського університету, мінарету й арка від Воріт Алеппо. Всього було чотири брами, та вціліла лиш одна. З іншого боку Харана – руїни цитаделі. 

Розкопки: руїни університету, мінарет і Ворота Алеппо

Якби не пекельна спека і не купа дітей, які чіпляються і випрошують гроші, тут можна було б затриматися надовше. Хоча загалом пару годин для Харана цілком вистачило.

Мардін – арабська казка Туреччини

Саме Мардін був головним містом нашої подорожі південно-східною Туреччиною. Його називають арабською казкою Туреччини. Адже архітектура тут відрізняється від інших міст. Хоча у Мардіні проживає більше курдів, ніж інших національностей, близькість до Сирії також створює свою атмосферу. Місто, де намішані культури, мови, національності. З давніх-давен тут жили ассирійці й араби, курди й єзиди, турки й вірмени…

Сюди ми приїхали по обіді. І вперше в житті гугл-карти підвели, визначивши автовокзал ледь не в центрі Мардіна. А по факту він виявився далеко за містом. Таксі дуже дорогі, йдемо пішки під палючим сонцем вгору. Спитали на зупинці у чоловіка про автобус до центру. Той натомість зупинив якусь машину і попросив водія нас довезти. Безкоштовно. В протилежному напрямку, куди той їхав. Подорожі – це люди.

У далекому турецькому Мардіні – місті східної казки – куди б ти не пішов, твій погляд все одно завжди буде на Південь. Туди, де сонце і вітер, спека і пил – на безкрайню Месопотамію. Інколи тут кажуть на неї Сирійська долина.

Месопотамський краєвид

Саме місто розкидане на пагорбах. На найвищій горі збереглася фортеця, щоправда туристів туди не пускають. Жовті вузькі вулиці, інжир та виноградна лоза за парканами, тисячі котів, ослики у кам’яних провулках, сирійське вино у винарнях, блакитний мигдаль, крафтове мило, християнські церкви з чудернацькими гобеленами – все це про Мардін.

Найпопулярнішим місцем для фото, особливо весільних, є давнє медресе Зінджіріє, звідки нереальний краєвид на місто і на долину.

А у вузеньких провулках заховалося кілька християнських святинь. Дві з них виявилися зачиненими, а от до церкви Mor Behnam Kırklar Kilisesi Сирійського патріархату вдалося зайти. 

Збудована вона у 569 році. Архітектура кардинально відрізняється від православних церков чи католицьких костелів. Тут все збудовано із жовтого каменю, немає фресок і класичних ікон – лише гобелени з блискітками і малюнки з зображеннями святих. Інтер’єр доволі аскетичний.

Дорогою до храму нас закликала якась дивна жіночка, говорячи щось своєю мовою (щоправда, якою саме – я так і не зрозуміла). Однак чітко кілька разів розчула слово «сурі». Вочевидь, це означало щось сирійське/ассирійське. Жінка завела нас до свого помешкання, яке нагадувало радше монастирську келію. І налила малесеньку чарку гранатової домашньої настоянки. Мабуть, вона її продавала. Але купувати алкоголь у такий спосіб ми не планували, тож лишили їй чайові за «дегустацію» і пішли гуляти далі колоритним районом.

Мардін з одного боку оточений горами, з іншого – відкривається вид на Месопотамську долину

До речі, у Мардіні багато винних крамниць та ресторацій, де можна скуштувати місцеве вино – десь домашнє, десь з виноробень. Адже тут проживає багато християн, тож і вино продається значно частіше, ніж в інших містах Туреччини. Одним з таких закладів є İzla art Cafe.

А от випити чай найкраще на заході сонця на терасі ресторану Seyr-i Merdin. Бо сюди приходять, звісно, не за чаєм, а за краєвидом.

Подорож Месопотамією залишила найкращі враження. Мандрівка була сповнена відкриттів: культурних, гастрономічних, а також цікавих знайомств. Це та справжня Туреччина, яку варто побачити. Адже ця країна не обмежується Стамбулом і середземноморськими курортами.

Синій мигдаль – гастрономічний символ Мардіна

При копіюванні фото, тексту чи його фрагменту посилання на цей блог обов’язкове!

Biji Kurdistan: Як ми з’їздили на північ Іраку

Ісфахан: половина світу

Язд: місто на краю пустелі

Маршрут півднем Марокко