Українське море: Ламаючи стереотипи, або За чим варто їхати у краї «Південної Пальміри»

Перлина біля моря, столиця гумору, Південна Пальміра, місто криміналітету – яких тільки кліше не існує про Одесу. Одеські комуналки з тьотьою Цилею, колоритні дворики Молдаванки та не менш колоритний Привоз – кожному відомі ці незмінні атрибути південного міста. Отож, ми вирішили на власні очі побачити туристичні цікавинки, а ще – довести, що відпочинок в Одесі – це не лише море і пляж.

Потяг прибуває зранку. «Ласкаво просимо в місто-герой Одесу» – таким написом зустрічає нас залізничний вокзал. Під ним – зображення радянської зірки та Леніна. Відразу під головою вождя пролетаріату – привітна голова касирки у віконечку, яка легко перейшла у спілкуванні на українську. Може, дійсно, головне у процесі декомунізації – це декомунізація свідомості... 

Згодом українську мову ми почуємо від провідниці електрички, продавчині у магазині, директора кемпінгу, а національні стяги України часто майорять на будинках сільських жителів Одещини. А казали, що тут українською не розмовляють! Хоча, дійсно, траплялися люди, які по кілька разів перепитували чи не кожне наше слово, вимовлене українською мовою. Але то скоріше виняток, ніж правило.

Одеса – дійсно місто контрастів. Тут поряд з шедеврами архітектури вже десятиліттями співіснують пам’ятники радянської доби. Наприклад, Одеський національний театр опери та балету – найстаріша опера України – в «оточенні» радянських монументів. Думаю, свого часу це було зроблено невипадково.

Оперний театр 

Старовинна вулиця Дерибасівська, знаменитий ринок «Привоз», величний морський порт, пам’ятник Дюку, Потьомкінські сходи – всі ці туристичні принади, безумовно, варто побачити. Та не лише обласний центр, а і вся Одеcька область – край дуже багатий на цікавинки. Не варто забувати про Аккерманську (Білгород-Дністровську) фортецю на берегах Дністровського лиману – одну з найбільших в Україні. Вона дійсно велична і вражає своїми розмірами та історією, а з башт відкриваються чудові краєвиди.

Аккерманська фортеця

Ще одна відома місцина – місто на воді Вилкове, яке туристичні путівники називають «українською Венецією», бо замість доріг у ньому переважно канали, по яких місцеві жителі пересуваються на човнах. Це останній населений пункт на берегах Дунаю перед його впадінням у Чорне море. Неподалік знаходиться Нульовий кілометр. Але сюди ми так і не потрапили: відстань величезна, проблеми з громадським транспортом – теж, а екскурсії захмарно дорогі.

Затока

І хоча всюди встигнути забракло часу, ми намагалися використовувати кожну хвилину «на повну». Прогулянка Одесою, пляжний відпочинок у Затоці, Білгород-Дністровська фортеця – цього видалося мало. Наступного ранку електричка відвезла нас в село Шабо, яке славиться виноробством. Кажуть, що перші виноградні сади у цьому регіоні були висаджені ще греками і генуезцями у VI ст. А сьогодні у Шабо діє великий виноробський завод, куди нас скеровували всі місцеві жителі. Тільки платні дегустації, замовні екскурсії – то скоріше для туристів, а не для мандрівників. У нас був інший план в Шабо: розшукати справжнього французького маркіза, парфумера і виноградаря Крістофа Лакарена, який вже понад десять років живе неподалік Білгород-Дністровського. Про цього парижанина ми знали давно, адже багато читали про нього в пресі, зокрема про те, що він виготовляє парфуми і вино, але тривалий час йому не вдавалося отримати ліцензію через бюрократичну тяганину. Нам було цікаво поспілкуватися з цією людиною, адже здавалося, що парфумеру зі столиці Франції має бути непросто в українському селі.

Та знайти помешкання француза виявилося непросто: ніхто з місцевих точно не знав, де він живе – і знову всі пропонували їхати на винзавод. Мабуть, думали, що нас може цікавити лише вино. Підказали шлях поліцейські. І от ми, йдучи з наплічниками полем, виноградниками під палючим південним сонцем, опиняємося в обійсті винороба. На диво, живе він дуже скромно і, здається, зовсім не переймається побутом, адже все виглядає занадто просто. Та в цьому є свій шарм. У Крістофа Лакарена тут своя міні-ферма з козами, кіньми, котами і собаками та, звичайно, виноградниками. Сільське життя француза здається неквапливим, хоч сам він зізнається, що жити в Україні тяжко.

Обійстя маркіза

Після посиденьок за келихом «французького рожевого», оглядин ферми та винних погребів, час збиратися... До речі, нас не обікрали і не обдурили, всупереч стереотипам про Одесу. Тому можемо без сумніву радити відвідати цю «Південну Пальміру», «перлину біля моря», «столицю гумору» і переконатися, що жодні кліше не опишуть місто краще, ніж відчуєте його ви.

Цей мій матеріал був опублікований на сайті інформаційного агентства ZIK у співавторстві з Анною Чистяковою. При копіюванні цього тексту посилання на джерело обов'язкове!