ЛІТО НА КРАЮ СВІТУ: ПОРТУ (Частина 2)

Порту – мегаполіс на півночі Португалії. Батьківщина портвейну. Чудернацьке місто на берегах річки Дору. Головний конкурент Лісабона. Навіть є такий жарт, що жителі Порту найкращою пам'яткою Лісабона вважають вказівник на своє місто.

Насправді це два міста, які абсолютно не схожі між собою, на мою думку. Після відвідин Португалії одні люди закохуються в Лісабон, інші в Порту. Але я б їх не порівнювала. Коли ти в Порту, треба просто забути про існування Лісабона, насолоджуючись моментом. І навпаки.

Порту - якесь трохи "непричесане" місто. Тут значно більше закинутих будинків. Тут інакше виглядають вулиці. Якісь вони похмуріші. Мені чимось нагадує Неаполь. І таке ж душевне!

Ми провели тут три дні. І «правильно» прибули в Порту – залізницею. Чому правильно? Тому що у цьому місті просто шедевральний залізничний вокзал. Він часто потрапляє у ТОП найгарніших. Ззовні це в принципі нічим не примітна будівля. Гарна, але нічого особливого. 

Вокзал

Але всередині – палац. А все тому, що оздоблений блакитною азулежу. І це не просто абстрактні візерунки, а цілі картини: епізоди з життя селян, батальні сцени, історія залізниці. 

На вокзал приводять групи туристів – настільки це місце популярне. Ну, і ця пам’ятка абсолютно безкоштовна для споглядання, навіть якщо ви нікуди не їдете.

Взявши free city map у туристичному центрі навпроти вокзалу, рушаємо досліджувати це багатообіцяюче місто. Перший пункт – кафедральний собор (Sé do Porto). Це величезний храм 13-го століття – готика! 

Звісно, згодом його перебудовували – що навіть азулежу на стінах з’явилася. Але здалеку собор трохи нагадує середньовічний замок.

Кілька хвилин пішки від собору – і потрапляємо на, мабуть, найкрасивіше місце Порту – рібейру, тобто набережну. Види тут настільки запаморочливі, що просто хочеться все перефотографувати, зафільмувати, запам’ятати кожен звук, кожен аромат.

Вздовж набережної примостилися колоритні старовинні будинки. Колись це були бідні райони, тепер тут найдорожчі ресторани.

Та справжньою окрасою цієї місцини є міст через річку Дору. Його сконструював учень Гюстава Ейфеля. Тож віддалено міст нагадує стиль, в якому зведена головна залізна леді Франції – Ейфелева вежа.

Міст має два поверхи: по нижньому їздять автівки і ходять пішоходи, по верхньому – пішоходи та метро. 

А так виглядає життя під мостом

До речі, метро в Порту дуже цікаве. Фактично це трамваї з двох чи трьох вагонів, які їздять то по підземних тунелях, то по наземних коліях. Інтервал руху «метро-трамвая» на деяких станціях становить півгодини, тож треба запасатися терпінням. Система оплати, як на мене, складніша, ніж в Лісабоні. У Порту ціна квитка залежить від зон, на які поділене місто. Відтак, потрібно бути особливо уважним, щоб купити квиток.

Перейшовши міст – а точніше нагулявшись ним взад-вперед кілька разів – потрапляємо у царство портвейну. На цьому березі – а це вже, до речі, інше місто – Віла-Нова-де-Гайя – знаходяться винні підвали. Як кажуть, до вибору, до кольору. Ті, що дорожчі – на самісінькій набережній. З більш бюджетними прайсами – всередині кварталу.

Звичайні сходи

 Ми сходили на екскурсію-дегустацію у один з таких підвалів – Quinta dos Corvos. Екскурсії проводять різними мовами. Ми обрали англійську. А сама дегустація опісля складалася з двох видів портвейну – світлого і темного. По кілька мілілітрів. Бо ж портвейн J

До речі, портвейном має право називатися лише вино, яке походить з долини річки Дору неподалік Порту. В цьому місці особливий мікроклімат. З долини портвейн у дерев’яних бочках спускали по річці в Порту, а звідти – океаном до різних країн.

Винні підвали можуть виглядати так

... і отак

А от поїсти виявилося більш проблематично. Все, що ближче до набережної, дуже дорого. А чим далі вглиб кварталів, то або порожні столики у кав’ярнях (а це насторожує), або просто їх немає. Не знаю, якими ми вулицями там ходили, але шукали ми довго, де повечеряти за оптимальну ціну. Що цікаво, ціни в Порту зовсім не дешевші за лісабонські. А подекуди здається, що тут на туристах наживаються більше, ніж в столиці.

Випадково ми натрапили на заклад Brasao Cervejaria Aliados. Оскільки там було дуже людно і долітали смачні аромати, зупинилися  саме в цій харчевні. І не пошкодували: нам зготували просто нереально смачну францезінью. Це традиційна страва Порту. Отже, уявіть гарячий бутерброд з такими слоями: хліб, шинка, копчені ковбаски, м'ясо-гриль, розплавлений сир, печене яйце. Зверху все це заливається соусом, в ідеалі - на основі пива, але я в ньому розчула лише томат. І картопля-фрі в прикуску. Звучить дуже дивно, але страва добра і дуже ситна. 

Наступного дня вирішили відвідати знамениту книгарню Livraria Lello. Відома вона не лише тим, що є однією з найстаріших і просто дуже гарна всередині. А ще й  тим, що ще в 90-х її частенько відвідувала Джоан Роулінг, коли мешкала в Португалії деякий час. Тож ця книгарня стала прототипом гаррі-поттерівської «Флоріш і Блотс». А оскільки це місце стало дуже популярним серед туристів, з них почали брати плату за вхід – по 5 євро! І черга на цілий тротуар, а всередині магазину нереальна тиснява.

Так книгарня виглядає ззовні

А так - зсередини. Фото з інтернету

У книгарню ми не потрапили – все одно нормально нічого не роздивишся в такому натовпі, а  про гарні фото не може бути і мови. Тож пішли через оливковий сад дивитися церкву Клерігуш.

А поряд з нею – незвичайний музей фотографії. Він розташований у приміщенні колишньої в’язниці і абсолютно безкоштовний для відвідувачів. Тут небагато туристів, а завітати однозначно варто.

У музеї представлені найперші фотокамери і знімки, рекламні плакати, шпигунські фотоапарати. А грати на вікнах увесь час нагадують, що музей ще і в досить непростому і цікавому місці.

Оптимістичний вид з вікна :)

Детективні камери

Реклама була такою

За час нашого перебування в Порту раптово помінялася погода. І настала нереальна серпнева португальська спека. Рятуватися від неї було нічим. Холодна вода, куплена в супермаркетах, через кілька хвилин ставала гарячою. 

Підприємливі жителі Порту закуповували ящики мінералки, охолоджували вдома в холодильнику і продавали на тротуарах під вікнами своїх квартир утричі дорожче. Жодний затінок не рятував – лише магазини з кондиціонерами і підземні станції метро. А місцеві діти купалися у річці і у фонтанах. От кому добре було! :) 

Тож на цій спекотній ноті довелося покидати цю чудесну країну, аби довгими зимовими холодними вечорами згадувати місце, де почувався щасливим.