МІСТО ДОЩІВ

Сьогодні вперше купила свіжий номер "Коліжанки". Ніколи не читала цей журнал, але на ньому була цікава обкладинка, принаймі мені так здалося. Номер, як виявилося, був особливим: присвяченим пам'яті першого редактора - Марти Кравець. Я не була знайома з цією дівчиною, навіть ніколи не чула про неї. Не знаю, з якої причини вона пішла з життя такою молодою. Але, переглянувши її матеріали, мені здалося, що знала її все життя, настільки близькою мені вона здалася по духу. Читаючи новелу "Місто дощів", зловила себе на думці, що читаю власні думки. А, може, то Марта якимсь невидимим і незвичайним чином їх перехопила і виклала на папері, навіть не здогадуючись про це. Безмірно жаль, що познайомилася я з цією талановитою журналісткою занадто пізно...

 "Деколи здається, що місто, в якому я живу, розташоване на якомусь особливому меридіані чи міфічній широті й довготі або взагалі на окремому материку, який забули позначити на карті. В нашому місті постійно йдуть дощі, і, здається, усі вже давно до цього звикли й пристосувалися. Усі, однак не я...

...Усі пересуваються вулицями так, наче з неба не вода ллється, а просто якесь срібне марево. Я інколи аж дивуюся: ну як можна не звертати уваги на вічну мокроту? Але...Люди живуть собі й нічого не змінюють. Вони засинають під шум дощу, прокидаються, збираються до школи, на роботу, на прогулянку чи в крамницю. І для кожної людини в цьому місті найкращим другом та помічником є парасолька...

...Бувають дні, коли мені дуже хочеться махнути на все рукою, спакувати свою валізу й...утекти. Та тікати мені більше нікуди: це місто дощів стало моїм останнім прихистком. Я це відчуваю. Тим паче, куди б я не тікала, моє "я" завжди зі мною...

...Так,я тікала. Тікала від себе, від своїх думок, спогадів. Ніколи довго не засиджувалась на одному місці. Тільки-но відчувала, що починаю звикати, спаковувала свою дорожню валізку й переїжджала в нове місто, щоразу починаючи все спочатку. Я боялася звикати до людей, не хотіла, щоб звикали до мене...

...Якось, вкотре тікаючи від себе, я на шаленій швидкості, на яку тільки був здатен потяг, мчала в напрямку нових міст. За вікном миготіли поля, ліси, хутірці та села...І раптом - мальовнича станція із загадковою назвою "Місто дощів". Я подумала, що це жарт, адже таких назв не буває. І вийшла. 

Відтоді минуло чимало часу, а я все ще тут. До речі, ніхто з тутешніх мешканців не знає справжньої назви міста. А самі мешканці нічим особливим не відрізняються від решти людей світу. Хіба що терплячістю до дощу.

Та щось таки тримало мене тут. Я спіймала себе на думці, що мені подобається спостерігати за людьми. Деяких я вже впізнавала навіть здалеку. Може, і мене впізнавали, бо іноді я виловлювала з натовпу якусь загадкову усмішку. Можливо, люди усміхаються тут за звичкою. А може..."

                                                                                  Марта Кравець

Звісно, це лиш невеличкі уривки її новели. І,до речі, особисто я більш точного й водночас простого опису Львова ще не зустрічала! Можливо, саме тому мені це й запало так в душу...